Seaway org.ua

Что следует улучшить?

Навигацию

Больше пансионатов

Больше курортов

Больше других статей

Добавить форум

Изменить дизайн

Больше фото

Добавить бронь комнат

Другое

У науковій літературі з ногайської проблематики прослідковується дві позиції стосовно походження ногайського народу.
Твердження про автохтонність причорноморських ногайців і ув'язання їхнього етноніму з іменем золотоординського еміра Ногая (друга половина ХІІІ ст.) було започатковано М.Карамзиним і підкріплено спеціальними дослідженнями історії Північного Причорномор'я Ф.Бруна та Ф.Петруня. З часом цей погляд перетворився на стійку історіографічну традицію, що, у більшості випадків, без належної перевірки успадковано сучасною українською історіографією. Нові аргументи на користь "автохтонної теорії" походження причорноморських ногайців нещодавно викладено в дисертаційному дослідженні Ю.Гомана.
Інша позиція має своїм початком історичні розвідки російських урядовців XVIII ст., що виконували службові обов'язки в Астраханській губернії, зокрема секретаря астраханського губернатора "по калмыцким делам" В.Бакуніна і видатного російського історика, астраханського губернатора з 1741 року В.Татищева. Згідно їхнього погляду, початок етногенезу ногайців покладено еміром Едигеєм наприкінці XIV ст., який, в умовах розпаду Золотої Орди, утворив власний юрт - Ногайську Орду. Таким чином, виходило, що початкова територія формування ногайського етносу локалізувалася зовсім не в Північному Причорномор'ї, але ж у степах на північ від Каспійського моря. Інший автор XVIII ст., Клаврот також був схильний виводити ногайців з прикаспійських степів.
Активізація досліджень з ногайської проблематики, що відбувалася в колишньому СРСР з середини ХХ ст., призвела до зміщення акцентів на користь "прикаспійської теорії" про походження ногайців. Висновки з напрацювань А.Новосельського (1948 р.), кандидатської (1969) та докторської (1988) дисертацій Б.-А.Б.Кочекаєва, а також дисертаційних досліджень Є.Поноженка (Московський держуніверситет, 1977), В.Вікторина (Ленінградський держуніверситет, 1988) вказали на відсутність будь-якого зв'язку між еміром Ногаєм та ногайцями, і на те, що в Північному Причорномор'ї ногайці опинилися не інакше, як унаслідок міграції з прикаспійських степів. Те ж саме спрямування висновків прослідковується в дисертаційних дослідженнях, що здійснювалися упродовж останнього десятиліття в провідних наукових установах Російської Федерації, а саме в дисертаціях О.А.Ялбулганова (РАН, Інститут російської історії, 1995), М.Б.Гімбатової (Дагестанський держуніверситет, 1998), А.А.Ярликапова (Інститут етнології та антропології ім.М.М.Міклухо-Маклая,1999).
Спробою створити синтетичну модифікацію "причорноморської" та "прикаспійської" теорій про походження ногайців є висновки В.Жирмунського (1979) та Д.Кідирніязова (1988) про початок формування ногайців як етносу в улусі Ногая в другій половині ХІІІ ст. і наступне переміщення їх (унаслідок руйнування улусу Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р.) до прикаспійських степів, де відбулася друга фаза етногенезу ногайців в формі Едигеєвого юрту і згодом - Ногайської Орди.
Комплексний аналіз джерел ХІІІ - XVIII ст. дає підстави зупинитися на думці, що початок етногенезу ногайців неможливо ув'язати з іменем еміра Ногая, локалізувати часом другої половини ХІІІ ст. на території Північного Причорномор'я. У збірці документів з історії Золотої Орди В.Тизенгаузена подається близько десяти золотоординських урядовців XIV -XV ст., котрі мали ім'я Ногай і кочували зі своїми улусами на великому просторі причорноморських, прикавказьких і прикаспійських степів; до того ж, прізвисько "Ногай", в розумінні "пес/собака", мав і сам бій Едигей. Цікаво, що в наративах XVII ст., зокрема у д'Асколлі та Г.-Л. де Боплана, подаються (у редукованому вигляді) вказівки на такі собі "собачі елементи" в традиційній культурі ногайців, що кочували на території Кримського ханства. Зокрема йшлося про те, що діти у цих кочових "татар", мовляв, народжувалися сліпими, мов цуценята, і лише згодом починали бачити. Нам вважається ймовірним бачити в цьому свідченні джерел вказівку не лише на залишки тотемістичних вірувань, але й на зв'язок "пса" Едигея з "песиголовими" ногайцями. Вірогідно, що д'Асколлі й Боплан, автори, свідчення яких ніякою мірою між собою не пов'язані компіляцією, просто зафіксували той маргінальний етнічний образ, що культивувався на степовому порубіжжі і що був результатом редукції міфологічно-родоводних оповідей самих ногайців.
Самі ж ногайці, у першу чергу мурзи, в своїх генеалогіях розглядали себе нащадками бія Едигея, і близькістю або віддаленністю від головної лінії Едигейовичів визначали ступінь знатності певного ногайського мурзи.
Іншим аргументом проти "автохтонної" теорії походження причорноморських ногайців є відсутність даних джерел про наявність власне ногайців в улусі Ногая, зазначено лише: "руські, алани, зіхи, тоти". Свідчення джерел про нищівну руйнацію улусу Ногая золотоординським ханом Токтою у 1300 році, коли величезну кількість його населення було знищено, або продано в рабство, зокрема до Єгипту, також не служить на користь цієї позиції, бо вказує на відсутність спадкової лінії між Ногаєм і ногайцями. Вказання арабськими хроніками про те, що частина улусного населення Ногая разом з його синами врятувалася від переслідування Токти і знайшла притулок у поволзьких степах також не дає підстав для тлумачень щодо переміщення "протоногайців" з Причорномор'я до Нижнього Поволжя і наступної "другої фази" етногенезу ногайців у прикаспійських степах. Джерелами чітко зазначено, що ядро Ногайської Орди створили представники роду Мангит, котрий більше пов'язаний з Центральною Азією (Казахстан і Середня Азія), ніж з Північним Причорномор'ям.
Таким чином, про причорноморських ногайців можна вести мову лише як про локальну групу, що виникла унаслідок різночасових міграцій ногайців з прикаспійських степів (терену між ріками Волга і Емба, - початково) до Північного Причорномор'я. Поруч з ними існували інші локальні групи ногайців: Нижньої Волги, прикавказьких степів і Північного Кавказу.
Немає ніяких документальних підстав для ототожнення "татарського" населення Північного Причорномор'я XV ст. з власне ногайцями. Адже дроблення Ноайської Орди поруч із початком масової міграції ногайців з Нижньої Волги до причорноморських степів відбувається лише з середини XVI ст., унаслідок російського завоювання Астрахані, коли відбувся розкол Ногайської Орди на Велику і Малу ногайські орди; остання закріпилася при ріці Кубані, прийнявши зверхність кримського хана. Хоча поодинокі, інколи відносно масові випадки переміщень ногайців відбувалися на початку XVI і, можливо, наприкінці XV ст. Процес міграцій помітно прискорився із закріпленням калмиків у прикаспійських степах у 20-30 рр. XVII cт. Проте завдяки зосередженню влади в руках калмицького тайші (згодом хана) Аюки в 70-х роках XVII ст. на кінець XVII ст. переважна більшість ногайців єдисанської, джембуйлуцької і нащадків Великої Ногайської орди (єдичкульців) перебувала на землях Калмицького ханства.
Під зверхністю кримського хана ногайці (переважно єдисанці) на той час зосередилися у Буджаку, а також на Кубані (нащадки Малої Ногайської орди, або Казиєвого улусу). Окремі ногайські аули різного походження кочували на території, контрольованій турецькими губернаторами Очакова і Азова, а тому в західноєвропейських та польських наративах їх часто називали "очаківською" та "азовською" ордами, що можна прийняти (так само як і у випадку з "перекопською ордою") як умовне позначення нестійких територіальних спільнот кочовиків.
Міграція основної частини єдисанців та джембуйлуківців до Кримського ханства відбулася за умов послаблення влади Аюки-хана і наростання усобиць в Калмицькому ханстві у 1723 - 1725 рр., а також у 1727 році. І лише на середину XVIII ст. знаходимо чітко окреслену територію кочування Єдисанської, Джембуйлуцької, після 1759 р. - Єдичкульської орд у підданстві кримського хана. При цьому ногайці Буджацької та Кубанської орд, виявляючи в другій половині XVII cт. помітну схильність до осілості, розташовуються, здебільшого, у своїх попередніх межах.
З огляду на попередній виклад, слід визначити, що твердження про автохтонність причорноморських ногайців і ув'язання етноніму ногайців з еміром Ногаєм не має належної джерельної бази і не може бути прийнятним у світлі сучасного наукового набутку. Причорноморські ногайці є локальною групою, що виникла унаслідок міграцій різних етнографічних груп ногайців (малі ногаї, або казиївці чи "кубанські татари", єдисанці, джембуйлуковці та єдичкульці, або великі ногаї) з прикаспійських степів до Північного Причорномор'я у другій половині XVI - першій третині XVIII століть.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.